Преподобний Сергій Радонізький

Преподобний і богоносний отець Сергій народився у місті Ростові від добровірних батьків, Кирила та Марії. Вибрав його Бог на службу собі ще з утроби материної, бо коли зайшла якось мати його, за звичаєм своїм, у церкву на святу літургію, маючи в череві це зачате малятко, коли мали почати читати святе Євангеліє, озвалося дитя те у череві — всі, що біля матері стояли, почули. Також у час Херувимської пісні вдруге озвалося, а коли священик виголосив Святая святим, утретє голос маляти із черева матірнього почувся. Від цього зрозуміли всі, що великий світильник світу і служитель Святої Тройці явитися хоче. Адже як святий Іоан Предтеча заграв радощами в череві перед Матір’ю Господньою, так і цей заграв перед Господом у святій його церкві. Охоплена ж була страхом та жахом мати його від того чуда, і всі що чули, дивувалися вельми. По тому надійшов день пологів, і народила сина, і назвавши його Варфоломієм. І відколи народився, не вживав у середу та п’ятницю жодного молока — це ж був початок великої його стриманості й пощення, що пізніше їх у зрілому віці виявив. Мавши сім років, Варфоломій відданий був у навчання книг, але не швидко навчався, бо мав слабку пам’ять. І з великим старанням навчав його вчитель, але мало чого досяг. Це було за промислом Божим, аби від Духа Святого, а не від людини подався хлопцеві книжний розум.

Одного ж дня ходив сам в одній діброві, любив-бо змалку мовчання і довго сам ходив у безлюдних місцях, зустрів раптом якогось ченця, а радше ангела в образі чернечому, посланого від Бога, — той стояв у діброві й молитву творив. Хлопець же наблизився, став поблизу нього і чекав кінця молитви, тоді вклонився йому. Інок же запитав: “Що хочеш, дитино?” Відповів хлопець, кажучи: “Відданий, отче, навчатися книгам і не можу нічого зрозуміти, що про них каже учитель мій, через те вельми тужу і не знаю, що чинити. Але молю чесну твою святиню: помоли Бога про мене, аби напоумив мене святими твоїми молитвами”. Монах же помолився і, благословивши його, сказав: “Це відтепер, дитино, дарує тобі Бог розуміти, що потребуєш, аби інші могли від того мати користь”. Відтоді блаженний хлопець, як земля, що досить напилася дощу, буває плодоносна, так він прийняв благословення від святого того монаха, а більше – від ангела, і став здатний до вивчення всілякої книжної премудрості, тому що Бог відчинив йому помисел розуміти Писання. І зростав хлопець роками разом із розумом та чеснотами, любив-бо піст та стриманість, уникав звичайних дитячих ігор, а сидів за читанням божественних книг, навчаючись тієї премудрості, що початок її – “страх перед Господом”.

По тому батьки його переселилися з Ростова у місто, що звалося Радоніж, не було те місто славним чи визначним, але так Бог доброзволив, щоб на тому місці прославити угодника свого.

Переселилися тож туди батьки блаженного і невдовзі переселилися від життя цього в місця славні й прохолодні, залишивши все добро своє спадкоємцеві своєму Варфоломію. Він же, смерть батьків своїх бачачи, гадав, подумки кажучи: “І я смертний є і так само померти маю, як і батьки мої”. Так добророзумний хлопець розсудив коротке це життя, роздав майно, що залишилося після батьків, не залишаючи собі нічого на потрібне прохарчування, покладався ж він на Бога, Котрий дає голодним поживу. Тоді відійшов у пустелю і звів хижу, а пробуваючи в ній, працював і безперестанно молився до Бога. За деякий час прийшов до нього один освячений інок на ім’я Митрофан, від нього блаженний Варфоломій у чернечий чин постригся, маючи від народження свого двадцять і три роки, і названо було його ім’ям Сергій. Пробув же той священоінок із Сергієм мало днів, а по тому каже йому: “Я, дитино, відхожу в дорогу свою, тебе ж передаю у руки Божі”. І прорік, кажучи: “Поширить Бог на місці цьому обитель велику та преславну!” Сотворив же молитву та й відійшов, а святий Сергій на місці тім залишився і працював, умертвлюючи плоть свою чуванням, постом і всілякими різними трудами. Взимку, коли тріскалася земля від морозу, він в одній одежині терпів, наче безтілесний. Не терпіли ж біси таких його подвигів, намагалися зігнати його з того місця, перетворюючись часом на звірів, іноді на зміїв, лякаючи святого й люто кидаючись на нього. Він же молитвою, як зброєю, проганяв їх, страхання їхнє сильним духом роздираючи, ніби павутину. Однієї ночі з’явився полк бісівський, напав на нього, ніби якесь воїнство і з ярістю великою ті горлали: “Зійди із місця цього, зійди, щоб не помер зле!” І коли це промовляли, полум’я велике виходило із вуст їхніх. Сергій же молитвами себе озброював, тоді прогнав бісівське військо і без остраху пробув, співаючи і славлячи Бога. Від таких дійств слава про нього почала проходити всюди і сходилися до нього багато хто із довколишніх міст та країв для користі своєї; інші бажали із ним жити і наставлятися від нього на шлях спасіння. Він же люб’язно приймав тих, що приходили до нього. І збудував спершу малу церкву, що за повелінням тодішнього архієрея Феогноста освячена була в ім’я Пресвятої Тройці, також і монастир чесний збудував, котрий є і донині за благодаттю Христовою. Вмолений же братією, Сергій прийняв священство через рукопокладення єпископа Афанасія і пас добре доручене собі словесне стадо, наставляючи його на пасовищі духовному, вовків же мисленних молитвою проганяючи.

Трохи минуло часу, і знову повстали біси, не терплячи прогнання від святого і, перетворившись на зміїв, залізли в келію його, і була келія його повна гаддя. Святий же хутко вдався до молитви, і тоді біси із навадженням своїм, ніби дим, зникли. Відтоді дано було йому владу над нечистимм духами, отож не осмілювалися до нього наближатися. Пройшла чутка про нього всюди, і багато людей із довколишніх країв збиралося. Одного разу прийшов архімандрит зі Смоленська на ймення Симон, той багато коштів приніс і дав у руки святому, щоб він більшу церкву збудував, а сам себе віддав у повеління святого. Із Божою поміччю преподобний Сергій невдовзі за ті гроші велику церкву збудував і монастир збільшив, і жив по-ангельському, ніби на небесах, із братією своєю, день і ніч славлячи Бога.

Трапилося, що якось у монастирі забракло їжі, і була братія у скорботі великій, пробувала без харчу три дні. Статут же преподобного був такий: щоб не виходили іноки з монастиря, аби просити у мирян хліба, але покладали надію на Бога, що живить усіляке дихання і через нього просити потрібне; ще-бо тоді не було в монастирі преподобного спільного жительства. Братія ж, голодом обтяжена, почала нарікати на святого, кажучи: “Доки заборонятимеш нам іти в мир і просити те, що на потребу? Але ще перетерпимо цю ніч, завтра ж відійдемо із місця цього, щоб не померти з голоду”. Святий же, втішаючи їх, оповів життя святих отців, як численні скорботи, голод і спрагу, і голизну зазнавали заради Господа, і сказав їм слова Христові: “Погляньте на птахів небесних, що не сіють, не жнуть, не збирають у клуні, та проте ваш Небесний Отець їх годує”, коли ж птахів живить, то чи ж нас не зможе прогодувати? Це тепер терпіння час, ми ж нетерплячі являлися, не хочемо зазнати в короткому часі випробування, що нам трапилося, а коли б його із подякою прийняли, у велику користь це поклалося б нам, без випробування ж бо золото не пізнається”. І прорік, кажучи: “Зараз на малий час трапилося нам спустошення, але завтра ж усіх благ достаток буде”. І збулося пророцтво святого: наступного дня принесено було до монастиря безліч хлібів новоспечених і риб численних, та іншої різної новозготовленої їжі від одного незнаного чоловіка. Сказали ті, що принесли: “Він, цей христолюбець, прислав отцю Сергію і братії, що з ним живе”. Молила братія тих, що несли, аби поїли з ними харчу; вони ж не захотіли, повідаючи, що наказано їм швидко повернутися і швидко вийшли з обителі. Братія ж, велику кількість принесеного бачачи, збагнула, що то є Боже відвідання і вчинила частування, дякуючи Богові. Було їжі тієї досить на багато днів братії, і сказав до них преподобний: “Дивіться, браття, і чудуйтеся, як подає Бог відплату за терпіння; не забуде вбогих своїх до кінця і не буде ніколи зневажати місця цього святого та рабів своїх, що в ньому живуть і служать йому день та ніч!”.

Згадати належить і таке, що преподобний отець Сергій на початку приходу свого в пустелю, поселився на місці безводнім і це для прикладання праці, щоб віддаля приносити воду, багато обтяжуючи своє тіло. Коли ж, за зволенням Божим, братія примножилася і монастир упорядкувався, була велика потреба у воді, яка звіддаля з великими труднощами приносилася. З тієї причини нарікали деякі на святого, кажучи: “Чому нерозсудно сів на цьому місці, чому ти обитель тут учинив, коли води тут близько нема?” Святий же відповів: “Я, браття, сам на цьому місці хотів у мовчанні жити, а оскільки доброзволив Бог такій обителі збудуватися, то сильний Він є і воду невичерпну подати, тільки не нарікайте, а молітеся із вірою. Коли ж бо людям непокірним виточив воду із каменю в пустелі, тим більше вас, що працюєте на Нього, не зневажить”. Узяв тоді якогось одного із собою брата потай, зійшов у діброву, що під монастирем, а не було в тій діброві проточної води ніколи, як старі люди звіщали. Святий же знайшов в одному рові трохи води від налиття дощового, уклякнув і помолився старанно Богу, і раптово велике джерело явилося, що й донині всім видне, і черпали з нього на всіляку потребу монастирську, а тим, що черпали із вірою, численні були від тієї води зцілення.

Творив же преподобний отець Сергій і інші різні чудеса, таку ж бо від Бога прийняв чудодійну силу, що й мертвого міг воскресити. Один чоловік віруючий, що жив біля обителі його, маючи єдиного сина, охопленого хворобою, поніс його до преподобного для зцілення. Хлопець же, від хвороби знемігши, помер, і ридав за ним батько його невтішно. Преподобний же Сергій, бачивши ридання того чоловіка, змилосердився над ним і, сотворивши молитву, воскресив хлопця та й віддав його живого батькові його, і повернувся чоловік радісний із живим та здоровим сином у дім свій. Приходили до нього й одержимі від духів нечистих, і ще не доходили вони до святого, а вже прогнані були від них ті нечисті духи; і прокажені очищувалися, сліпі прозрівали, і, просто сказавши, всі, що недугами були одержимі, які із вірою до святого приходили, не тільки здоров’я тілу, але й користь душі приймали, і з подвійним зціленням до доміврк своїх поверталися, через що пошанований і славлений був Сергій преподобний, і багато людей бажали бачити чесне лице його, щоб насолодитися солодкою бесідою; від різних міст та країв сходилися до нього, і безліч іноків кидали монастирі свої, а до нього прибували, бажаючи співжити із ним і наставлятися від нього. Князі ж, і бояри, і прості люди, старанно приходили до того блаженного отця, всі-бо його мали у великій честі, як одного із стародавніх отців, чи як одного із пророків.

Поселянин один, хлібороб із далекого краю, почувши багато про святого Сергія, захотів бачити його дістався обителі преподобного й запитав про нього: “Де є?” Трапилося тоді преподобному в саді копати землю і повідано було тому чоловіку. Пішов поселянин у сад, побачив святого в поганій одежі, розідраній і полатаній, як землю копав і, гадаючи, що збрехав йому той, котрий повідав, сподівався-бо у великій славі бачити святого, і повернувся до монастиря та й знову спитав, кажучи: “Де є святий Сергій, покажіть мені, бо звіддаля прийшов побачити його”. Вони-бо кажуть: “Воістину той це, якого бачив ти”. Потім вийшов святий із саду, побачив його поселянин і збридився ним, відвернувши лице своє від нього, і не бажав ані глянути на блаженного, відганяючи себе подумки й кажучи: “О, яку працю зробив марно! Я прийшов бачити великого пророка, про якого чув, і сподівався побачити його у великій славі та честі, а це нині бачу якогось жебрака і старця”. Святий же зрозумів помисли його, вельми подякував йому, адже гордий від похвали й пошанування, а смиренний від безчестя та приниження свого радіє. І забрав того поселянина до себе, поставив йому трапезу й люб’язно пригостив його. Потім сказав йому: “Не журися, чоловіче, бо кого побачити бажаєш, невдовзі побачиш”. Коли святий це говорив, тут вісник прийшов, сповіщаючи про прихід до монастиря одного великого князя і, вставши, вийшов святий князеві назустріч, а той ішов із безліччю слуг своїх. Побачив князь святого, поспішив наблизитися до нього і спершу поклонився до землі, а тоді попросив благословення від преподобного. Той же благословив його і ввів до обителі із належною честю і сіли обидва вкупі, старець і князь, бесідуючи, всі ж інші стояли біля них. А поселянин той, десь далеко від слуг, що оточили їх, відштовхнутий був і, як раніше бридився старцем, так тепер віддаля проникнути й побачити бажав та не міг. Спитав пошепки одного з тих, що стояли: “Пане, хто є той старець, що сидить із князем?” І сказав йому чоловік, що це є святий Сергій. Почав же поселянин докоряти собі, кажучи: “Як це я не повірив, коли показували мені святого отця, і не віддав належної йому честі? Правдиве ймення моє: поселянин і невіглас; як постану перед святим, соромом охоплений?” Коли відійшов князь від обителі, поселянин прибіг до преподобного і, соромлячись йому в лице дивитися, припав до ніг його, просячи вибачення, що через нерозум згрішив. Святий же люб’язно втішив його, кажучи: “Не журись, дитино, оскільки ти один істинно повівся щодо мене, вважаючи, що я є нікчемний; всі інші звабилися, гадаючи, що я великий”. Тут явно вказується, якого смирення був преподобний отець Сергій, що землероба, який погордував ним, більше полюбив, ніж князя, що віддав йому шану. Якось блаженний, за звичаєм своїм, пізно увечірі стояв на молитовному правилі і за учнів своїх старанно до Бога молився, і почув голос, що сказав: “Сергію!” Він же здивувався через незвичний уночі поклик і сотворив молитву. І відчинив віконце келії, бажаючи побачити, хто це кликав його? І тут побачив світло велике, що з небес сяяло, аж освітилася ніч ота більше за світлий день. Прийшов до нього удруге голос, кажучи: “Сергію! Молишся про дітей своїх і прийняте моління твоє, дивись і побачиш число іноків, які в ім’я Святої Тройці збируться до твою пастви”. Святий же подивився й побачив велику кількість птахів прегарних в монастирі, але й навколо монастиря, які сиділи й співали пісні ангельські з невимовною солодкістю. І знову почувся голос, що казав: “Як бачиш птахів цих, так примножиться отара учнів твоїх, і після тебе не зменшиться їх, і так дивно й різноманітно прикрашені будуть за чеснотами їхніми, і хотітимуть слідувати за стопами твоїми”. Святий же, дивувався, дивлячись, чудовому тому видінню і, бажаючи мати спільника та свідка того видіння, покликав раніше згаданого Симона, що поблизу був. Симон же здивувався незвичайному старцевому поклику, скоро прибіг до нього, але не сподобився всього видіння бачити, лише частку якусь небесного того світла побачив. Оповів йому святий усе, що побачив і що почув, і раділи обидва разом, прославляючи Бога.

По тому одного дня прийшли греки від Константинополя, прислані до святого від найсвятішого патріарха Філофея, і подали йому від патріарха благословення і дари: хрест і параман, і схиму, і Писання, яке мало в собі такий запис:

“Милістю Божою архієпископ Константинополя, Вселенський патріарх Кир Філофей, у Святім Дусі сину і співслужителю нашого смирення Сергію. Благодать, і мир, і наше благословення хай буде з вами! Чув я, що по Бозі ваше життя є дуже чеснотливим і похвалив, і прославив Бога. Одначе одна головна річ ще недостатньою є, бо ви не спільне життя провадите. Але оскільки знаєш, преподобний, що й самий богоносець отець Давид, котрий все осягав розумом, ніщо інше не міг так похвалити, тільки: “Оце яке добре і гарне яке, коли живе братія разом”. Тому і ми пораду добру даємо вам, щоб ви вчинили спільне життя, і милість Божа, і наше благословення хай будуть із вами”.

Це патріарше послання преподобний прийняв, пішов до блаженного митрополита Олексія й показав це послання та й запитав його, кажучи: “Ти, святий владико, як звелиш?” Митрополит же, відповідаючи старцю, мовив: “Оскільки, преподобний, такого блага сподобився ти, прославляє Бог тих, що славлять його, адже і в далекі країни досягла чутка імені й життя твого, і так великий Вселенський патріарх радить тобі на користь, то й ми те саме радимо і похваляємо”. Відтоді преподобний Сергій установив спільне життя у своїй обителі, повелівши твердо триматися уставів спільного життя, нічого заради себе комусь не стяжати, ані своїм щось називати, а все спільно мати за заповіддю святих отців. Установивши ж спільне життя, захотів він уникнути слави людської й поселився у незвіданому місці, безмовно наодинці служачи Богу. Знайшовши зручний час, вийшов таємно із обителі своєї, нікому не повідомляючи, і рушив у пустелю, ішов із сорок поприщ, знайшов зручне місце собі поблизу ріки, що звалася Киржач, і там, поселившись, жив. Братія ж, побачивши, що отець їх покинув, була у великій скорботі та зніченні, як вівці без пастиря, і старанно його всюди шукали. Минув якийсь час, вони довідалися, де він був, і прийшли, благаючи святого зі слізьми, щоб повернувся в монастир але він не хотів, люблячи мовчазність, та усамітнення; через це багато учнів його, покинувши лавру, із ним у пустелі тій оселилися, а з часом монастир і церкву в ім’я Пресвятої Богородиці звели. Але братія Великої лаври без отця свого жити не стерпіла й, не змігши його умовити, щоб повернувся до них, пішла до преосвященного митрополита Олексія, просячи, аби він послав до преподобного, повеліваючи йому повернутися на давніше місце. Блаженний же Олексій послав двох якихось архімандритів, благаючи, щоб послухав та втішив братію свою поверненням своїм до них, бо через тугу за ним, колись розійдуться, і місце святе спорожніє. Преподобний Сергій, не змігши не послухати архієрея, повернувся у лавру на давніше своє пробуття і вельми втішилася братія.

Єпископ Пермський святий Стефан, маючи велику до преподобного любов, якось їдучи дорогою від своєї єпископії до Москви, що на відстані від Сергієвого монастиря десь на п’ять поприщ чи більше, надто поспішав у місто і вирішив тоді не бути в обителі святого, але, повертаючись назад, прийти до преподобного. Коли ж бувши навпроти монастиря, встав він із колісниці своєї і прочитав “Достойно є” — і, звичайну молитву учинивши, поклонився преподобному Сергію і таке сказав: “Мир тобі, духовний брате!” Трапилося тоді блаженному Сергію у трапезній їсти. Відчувши духом єпископське поклоніння, у той саме час устав із трапези і, трохи постоявши і молитву учинивши, поклонився також єпископу, який далеко був від обителі, сказавши: “Радуйся і ти, пастирю Христового стада, і мир Божий нехай пробуває із тобою”. Братія здивувалася на незвичайне те діло і, зрозуміли деякі, що видіння бачить преподобний. Коли закінчили трапезу, запитали його про те, що сталося; він же оповів їм, кажучи: “В той час єпископ Стефан їхав дорогою до Москви, став навпроти монастиря нашого й поклонився Святій Троїці і нас, грішних, благословив”. Згодом деякі учні його напевне довідалися, що так і було: дивувалися із прозорливого дару отця їхнього, даного від Бога.

Прикрашалася ж обитель преподобного вельми чеснотливими мужами, і багато із них через великі чесноти їхні взяті були до іншиз монастирів на ігуменство, деякі й на святительські престоли були зведені. Всі вони в чеснотах ствердилися через напоумлення і керівництво цілковите учителя, майстерного виконавця заповідей Господніх, Сергія преподобного, що був прикладом стаду своєму, проходячи рівне із ангелами життя. Через це, що в плоті живучи, сподоблявся мати спілкування із безплотними, бо коли слухав божественну літургію, ангел Господній співслужив йому, як свідчили про те учні його Ісакій-мовчальник і Макарій, достовірні, в чеснотах досконалі мужі, що самц бачили ангела Божого, котрий служив у вівтарі із преподобним Сергієм, сяючи ніби сонце, і жахнулися, бачачи невимовну благість його.

Коли блаженний Олексій, митрополит, старістю знемагаючи, побачив, що вже до кінця наближається, прикликав до себе преподобного Сергія і, взявши хреста свого архієрейського, якого на грудях носив, золотом та камінням прикрашеного, дав його преподобному. Він же зі смиренням поклонився, кажучи: “Прости мені, владико, я і від юності не був золотоносцем, у старості ж тим більше хочу перебувати в убогості”.

Архієрей же відповів: “Знаю, улюблений, що так чинив ти, але сотвори послух і прийми дане тобі від нас благословення!” — і своїми руками хреста на святого, ніби якесь заручення, наклав. Тоді почав говорити: “Знай, блаженний, навіщо покликав я тебе і що хочу щодо тебе влаштувати. Це я утримував Російську митрополію, від Бога мені вручену, скільки Він хотів. Тепер же бачу, що до кінця наближається, тільки не знаю дня кончини своєї і бажаю за життя мого віднайти мужа, який зможе після мене пасти стадо Христове, і не знаю такого окрім тебе жодного. Знаю ж напевне, що великодержавні князі, і всі люди мирські та духовні, аж до останнього, полюблять тебе, а не іншого когось, тільки тебе на престол вимагатимуть, бо достойний ти є. Тепер же, преподобний, прийми сан єпископства, після мого відходу престол мій переймеш”. Преподобний же ці слова слухаючи, уразився вельми, бо вважав себе недостойним такого сану, тож відповів архієреєві: “Прости мені, владико, що хочеш мені накласти тягар вище моєї міри, але цього не може бути ніколи! Хто бо я є, грішний і найгірший від усіх людей, щоб такого сану наважився доторкатися?” Блаженний же Олексій численні промовив слова до святого із Божественного Писання, схиляючи його до волі своєї, але любитель смирення не прихилився до цього ніяк. Нарешті відповів, кажучи: “Владико святий, якщо не хочеш відігнати мізерність мою від цих меж і від слухання тебе, не треба іншого говорити щодо цього до мене, та й іншому нікому не попусти, щоб переконував мене такими словами, оскільки ніхто не зможе знайти в мені на те зволення”. Архієрей же, бачачи його непохитним, перестав говорити йому про те, побоюючись, що колись, затуживши, цей преподобний відійде в найдальші краї і пустелі й позбудеться Москва такого світильника. Втішивши його словами духовними, відпустив із миром у монастир. Невдовзі той, що між святих, Олексій, митрополит, від життя відійшов і знову блаженний Сергій обтяжений був проханням від великодержавних князів і від усіх людей, щоб прийняв престола митрополії Московської; святий же, мов твердий діамант, непохитний залишився. Зійшов же на престол один із архимандритів, Михаїл, і зважився ще перед посвяченням одягтися у святительську одежу й білого клобука наклав на себе. Почав і супроти святого Сергія поставати й на обитель його, гадаючи, що Сергій противиться його зухвальству, бо для себе шукає митрополію. Блаженний же, почувши обмовляння на нього Михаїла, промовив до учнів своїх: “Михаїл зазіхає на обитель цю і на нашу бідність, але не дістане бажаного, оскільки гордістю є переможений, тож не побачить царського міста”. І збулося пророцтво святого: плив Михаїл кораблем до Царгороду на посвячення, впав у хворобу тілесну й помер, а на престол Кипріана було зведено.

Стояв якось блаженний отець уночі на звичайному своєму правилі перед іконою Пречистої Богоматері і часто на ікону подивлявся, кажучи: “Пречиста мати Христа мого, заступнице і міцна помічнице роду людському, будь нам, недостойним, благальницею, завжди молися Сину своєму і Богу нашому, хай догляне місце це святе, що покладене на похвалу і честь святому імені Його навіки. Тобі, мати солодкого мені Христа, молитовнице до Нього, що численне дерзновення взяла турбот про рабів твоїх, ти ж бо є спасіння, надія і пристанище!” Так молячись і подячний канон, що є акафістом, співаючи Пречистій, присів трохи спочити, а до учня свого, якому ім’я Михей, сказав: “Дитино, пильнуй, оскільки відвідання чудове і сташне в цей час має до нас бути”. Коли він це мовив, раптово почувся голос, котрий сказав: “Це Пречиста іде!” Святий же, це почувши, швидко вийшов із келії в сіни і тут світло велике, більше за сонцк, осяяло святого, і тоді він побачив Пречисту із двома апостолами, Петром та Іоаном, що блискотіли в невимовній світлості. Коли побачив це святий, упав ниць, не можучи стерпіти сяйва того величного. Пречиста ж своїми руками торкнулася до святого, кажучи: “Не жахайся, обранче мій, це прийшла відвідати тебе, почута-бо була молитва твоя за учнів твоїх, про них молилася і про обитель твою, щоб не журилися ні про що, бо віднині всім багата буде не тільки доки ти живеш, але й після твого відходу невідступно дбатиму про обитель твою, потрібне подаючи невпинно і зберігаючи та й покриваючи”. Це сказавши, Вона невидимою стала. Святий же, ніби в запамороченні розуму, страхом і трепетом великим охоплений був і невдовзі отямився, знайшов учня свого, що лежав від страху, ніби мертвий, і підняв його. Він же впав до ніг старцеві, кажучи: “Звісти мені, отче, Господа заради, що було дивне те видіння, оскільки дух мій ледве не розлучився від плоті моєї через яскраве видиво”. Святий же радів душею, і сяяло лице його від невимовної тієї радості і не міг нічого іншого сказати, лише мовив: “Потерпи, дитино, оскільки дух у мені мій тріпоче від чудесного видіння”. І стояли мовчки й дивувалися. Невдовзі він сказав учневі своєму: “Дитино, поклич до мене Ісаака та Симона”. Коли прийшли вони, оповів усе, як бачив Пречисту Богородицю з апостолами і що казала вона йому. Ті, почувши, радощів та веселості сповнилися, і всі разом проспівали молебінь Богоматері.

Святий же всю ніч оту пробув без сну, осягаючи розумом милостиве відвідання Пречистої Владичиці.

Учень його Симон, якого раніше згадував, досконалий у житті, був тоді еклисіархом. Служачи якось преподобному Божественну літургію, побачив вогонь, що блукав по жертвеннику й оточував вівтар і служачого Сергія, і стояв святий у вогні з голови до ніг. А коли прийшов час причастя, взявся той божественний вогонь і, звившись ніби плащаниця, ввійшов у святу чашу, і тим причастився достойний святий служитель Сергій.

Жив же преподобний багато років у великій стриманості та працях і багато чудес сотворив, і в старість глибоку прийшов, — було вже йому від народження років сімдесят вісім. Передбачивши, що раніше шести місяців преставиться він до Бога, покликав братію і вручив старійшинство учневі своєму Никону, котрий хоч і в молодих був літах, але розум його сивиною квітнув і в усьому житті наслідував учителя й наставника свого, Сергія преподобного. Того Никона Сергій ігуменом поставив, а сам безмовним зробився. У вересні він занедужав і збагнув свій до Бога відхід, закликав і повчив достатньо братію. Благословення ж їм і прощення подав, в самий час відходу святих таїн причастився, і так святу свою душу віддав у руки Божі. Було ж лице його світлим, не як мертве, але як у сплячої людини, що стало явним знаменням світлості його душевної і відплатою від Бога. І покладено було чесне його тіло в обителі, в якій чесно трудився. Після ж тридцяти років відкрито було святі його мощі цілі й нетлінні, і до одеж його не торкнулося тління, пахощі ж невимовні виходили, і численні зцілення хворим подавав. Та й досі від чесного його ковчега, як від джерела, витікають цільби всім, хто з вірою приходить; як і в житті своїм, так і після смерті великий цей чудотворець великі й незчисленні творить чудеса на славу Христа, Бога нашого.

Частка мощей преподобного Сергія Радонізького зберігається у нашому храмі: у релікварії Всіхсвятського приділу.