Голос того, хто кличе: ”В пустелі готуйте дорогу для Господа, рівняйте стежки Йому!” (Мф. 3:3), – так визначав свою місію в історії спасіння сам Іоан Хреститель. І цей образ пустелі пов’язується в нас із Йоаном так само, як, може, з його далеким попередником Авраамом – праотцем тих, хто вірує в єдиного Бога.
Покликаний голосом Бога Авраам вирушає спершу з Уру Халдейського до Харану, а потім – у безвість, у пустельні глибини (Буття 12:19). Так само Йоан, котрий відчув був прихід Спасителя ще ненародженою дитиною, щойно ставши на ноги, вирушає в пустелю, у пустку, щоб там закликати готувати дорогу для об’явленого Спасителя.
Він і народився в пустелі, бо пусткою було лоно його матері до його народження. Народився після десятиліть сумного очікування (Лк. 1:5-25). Очікування безнадійного, бо його мати знала, що не може народити дитину, що вона безплідна. І це вселяло в неї постійну журбу. Але ця журба не змогла перемогти віру, не посіяла зневіру. І батьки Йоана були винагороджені, діставши не просто сина, а найбільшого із пророків. Це ж бо його так високо оцінить потім Спаситель, що Сам прийде до нього хреститися (Мт.3:13-17).
І ось Іоан у пустелі закликає до покаяння. Здавалося б, хто може його почути серед безлюдного простору, обрії якого губляться поміж пагорбами Юдеї? Тим не менше, звідусюди приходять до Йоана послухати його голосу, покаятися. Приходять навіть ті, хто, здавалося б, зачерствів душею і не здатний почути заклику до покаяння. Приходять митарі – збирачі податків, приходять фарисеї, які, здавалося б, закостеніли в своїх забобонах.
Іоан здатен пробудити сумління; в цьому його місія. І місія його виявляється не лише щодо рівних йому самому представників нижчих суспільних верств. Він так само сміливо говорить до правителів, не боячись покарання. Говорить не тому, що ненавидить владу, що зневажає Ірода. До Ірода справді багато хто ставився із зневагою: як до колаборанта, що співпрацював із римлянами, як до негідної людини, що порушувала елементарні норми моралі, відібравши дружину в свого брата. Іоан же говорить навіть до нього з любов’ю. З любов’ю і турботою. Суворість його голосу несе в собі турботу про майбутнє кожного з тих, до кого він промовляє. Він кличе до спасіння не тому, що зневажає слухачів. Ні. Він вірить у них, і саме тому намагається пробудити в них голос сумління. Навіть у царя Ірода. Ми бачимо, що сам цар Ірод, який із намови дружини ув’язнює і врешті-решт страчує Іоана, – він, як це не парадоксально, любив слухати його голос. Ірод бо відчував, що це голос турботливого, старшого у вірі брата. Брата, який намагається струснути сумління царя, пробудити його, бо вірить у можливість навернення.
Але річ у тім, що наше сумління часто виявляється безсилим проти стереотипів, які виникають у нашому житті, проти голосу оточення. Сумління часом безсиле проти нашого страху. Ми думаємо: “Що скаже людина, думку якої я ціную? Чи не вважатиме, що я боюся? Чи не буду я порушником якихось норм, визначених собі самому?” Так було і з Іродом. Голос сумління виявляється в нього надто слабким, щоб переважити ті стереотипи, які тяжіли над ним, переважити його намагання виглядати могутнім царем, широким у своїх жестах. Він навіть пообіцяв за гарний танок подарувати своїй пасербиці ”півцарства” (Мр. 6:14-29).
І ось він дарує пасербиці своє майбутнє, дарує своє сумління за єдиний танок, який так легковажно пообіцяв винагородити. Адже Ірод страчує голос власного сумління – страчує Іоана Хрестителя.
Ми сьогодні співпереживаємо з усією Церквою смерть Іоана Хрестителя, але не сумуємо з цього приводу – мученицька смерть стала для Предтечі Христового початком вічного життя. Його пророчий голос розлягається вже майже дві тисячі років у небесних височинах. Ми співчуваємо Іродові, відчуваючи в ньому близькість до поведінки кожного з нас. Бо хіба не бувало в нашому житті такого, що ми ховалися від голосу власного сумління, чинили всупереч правді саме тому, що боялися інших людей, хотіли виглядати так, щоб це відповідало образові сильної, вольової самостійної людини, який утвердився в суспільній свідомости? А намагання дотримуватися законів світу, намагання грати роль, відведену людині світовим театром, може закінчитися так само трагічно, як закінчилося для Ірода – зрадою самому собі, злочином проти власного сумління. Закінчитися тим, що ми власними руками убиваємо голос надії, який навертає нас і кличе до спасіння.
Тож і сьогоднішній день є днем не тільки спомину про минулий героїчний вчинок Голосу того, хто кличе – Іоана Хрестителя, але й турботою про наше з вами майбутнє. Про голос совісти, який лунає до нас через Євангеліє, через церковну молитву, через проповідь Отців Церкви. Голос, який закликає нас до покаяння і який ми не повинні дозволити заглушити жодним підступним вигукам цього світу.
11 вересня, з нагоди урочистого церковного дня, у нашому храмі були відправлені статутні богослужіння.
