Протоієрей Іоан Наумович (1826-1891), настоятель храму на честь ікони Божої Матері ”Живоносне Джерело” села Братської Борщагівки Київського повіту, у 1889-1890 роках. Він був відомим духовним письменником, громадсько-політичним діячем, просвітником. Його перу належить чимало книг і статей. Дуже вболівав він за просвіту селянства, що складало основну частину його пастви у різних місцях служіння. Є у його статтях згадки і про Братську Борщагівку, на парафії якої отець Іоан прослужив близько року. Бувши людиною ідейною, запальною, священник намагався спонукати паству до активної діяльності, боротьби за власні права, шукати нове і краще від здобутків сьогодення. Він прагнув позбавити їх інертного мислення, зрозумілості, марновірств, що панували у їхньому побуті. Нетривале настоятельства о. Іоана в храмі “Живоносного Джерела” було сповнене багатьох непростих розмов із паствою. Тому навіть перебравшись на інше місце служіння, вже більше політичного, ніж духовного, отець Наумович наводив у статті “Наші кладовища” парафіян-борщагівців та їхні “візитівки” – місцеві кладовища (Братське і Софійське) як приклад недолугості і невігластва, що суперечить головним принципам християнської культури і церковних традицій. Нижче пропонуємо до Вашої уваги зазначену статтю (у нашому перекладі), опубліковану в часописі ” Церковные ведомости” (прибавление).
Наші кладовища.
Таких кладовищ, як у нашій Малоросії, навіть за найближчої відстані від міста Кієва, мені не доводилося ніде бачити.
Чарівні наші кладовища у Петербурзі, Москві, Києві, при різних монастирях. І наша Київська Аскольдова могила дуже схожа красою своїх квітників на кладовища великих міст Європи. Але не так буває у наших селах. Чи не може бути більш сумного вигляду, як від наших сільских кладовищ? У Борщагівках, Братській і Софійскій, де я жив минулого року, є два кладовища: обидва не обведені навіть ровами, жодного на них деревця, а хрести нахилені під різними кутами. На кладовищах пасеться худоба і риються свині, а що найжахливіше, іноді навіть біля могил зотліває влітку падаль, через що нестерпно пройти туди. Про кладовище парафіяни не дбають, і всілякі заклики допомогти справі залишаються без наслідків, тому що селяни цінують той шматок землі для вигону худоби і свиней. … Зло це походить від невігластва. Може бути, і ми мусимо сподіватися, що шкільне просвітництво усуне з часом все, що має на собі відбиток колишнього рабства і невігластва. Як може бути, щоб у місцевості, де церква чудова і школа не залишає бажати нічого кращого, було таке кладовище, яке так обурює християнське почуття! Тільки-но закопають небіжчика, то одразу ж з’являються свині, лише поставлять хрест, і вже за кілька днів він вже хилиться, а щоб вартувало привести кладовища до належного ладу? Треба громаді вчинити вирок, і сільський староста накаже за один день, коли і так ніякої роботи нема, обкопати, зробити ворота, а навесні у рівчаках насіяти насіння акації або засадити інші дерева і кущі, тоді через декілька років кладовище матиме доглянутий вигляд. Тоді всі хрести будуть недоторкані, стоятимуть на своїх місцях, тоді родичі насадять біля могил якісь кущі, влаштують на них квітники. Місце ж порожнє, на котрому ще нема могил, може бути поки використано для розсадника, де зручно буде розводити сіянці і щеплення для фруктових дерев. Це все буде, неодмінно буде, коли більше світла увійде в наші сільські громади, але бажано, щоб це було якнайшвидше.
Протоієрей Іоан Наумович
(Наумович И., протоиерей. Наши кладбища // Церковные ведомости, издаваемые при Святейшем Правительствующем Синоде. 1891. № 32, прибавления. С. 86–87).
