Борщагівський храм на честь ікони Божої Матері “Живоносне Джерело” у XVIII – XIX cтоліттях був відомим місцем паломництва прочан, які сходилися на молитву та для поклоніння чудотоворному образу Божої Матері “Братсько-Борщагівського” та з метою спожити цілющої води зі “святого колодязя”, що знаходився неподалік – у місцевому двірці (госодарчому маєтку) Братського Богоявленського монастиря. Часто паломники залишали коштовні пожертви як для храму, так і для його святинь. Український історик-краєзнавець Лаврентій Похилевич у праці “Сказание о населенных местах Киевской губернии” (1864), в описі Братської Борщагівки та її храму, перераховуючи коштовні реліквії, зазначив: “архимандричий наперстный крест, подаренный в церковь бывшим наместником Киево-Печерской Лавры, а впоследствии архиепископом Воронежским Антонием, приходившим часто на поклонение чудотворной иконе Божьей Матери”. Після революції 1917 року наш храм неодноразово був пограбований, зникли і його давні святині, серед яких був і хрест отця Антонія. Але зберігся його життєпис, який міститься нижче.
Архієпископ Антоній (в світі – Авраамій Гаврилович Смирницький, 29 жовтня 1773 року, село Повстин (за іншими відомостями – с. Рутка), Пирятинський повіт, Полтавська губернія – 20 листопада 1846 року, Вороніж) – єпископ Всеросійської Православної Церкви, архієпископ Воронезький і Задонський. Місцевошанований святий Воронізької та Липецької єпархій (РПЦ) Київської та Полтавської єпархій (РПЦ в У). Пам’ять – 2 січня, 23 травня, 15 липня, 17 вересня, 23 вересня, 29 вересня.
Авраамій Гаврилович Смирницький народився 29 жовтня 1773 року в селі Повстин Пирятинського повіту Полтавської губернії, Російської імперії (нині Пирятинський район, Полтавська область, Україна) в сім’ї протоієрея місцевої православної церкви.
1783 году Авраамій поступив до Київського духовного училища (“бурси”), де за смиренний і тихий характер отримав прізвище Смирницький. Вищу богословську освіту він здобув у Київо-Могилянській академії. Після закінчення курсу, Авраамій хотів одержати місце полкового священника, але, не отримавши на це благословення Київського митрополита Самуїла (Миславського), який сказав на смертному одрі, що «Смирницькому інші шляхи призначені», молодий богослов, 27 лютого 1797 року, прийняв чернецтво і оселився у Києво-Печерській лаврі, де йому доручили керувати спершу лаврською бібліотекою, а потім – і лаврською друкарнею.
З перших днів чернецтва Антоній віддався подвигам стриманості, молитви і смирення; майна ніякого не мав, вбирався у грубу волосяницю, все одержуване за працю роздавав убогим. Все це принесло йому глибоку повагу і популярність.
У 1799 році Антоній був зведений до сану ієромонаха, а в 20 вересня 1814 року був призначений начальником Ближніх печер. Тоді ж він подав прохання на постриг у схиму, але не отримав дозвіл. Прагнучи до особистої святості, отець Антоній намагався уникати світу, але за Промислом Божим у 1815 році його було призначено намісником Києво-Печерської лаври. 1816 року він приймав великого князя Миколу Павловича (згодом — імператор Миколай I) та імператора Олександра I, під час їх перебування у Києві. Потім, упродовж усього свого життя преподобний мав як повагу імператора, так і милість всього царського двору. Можливо, що і візит імператора Олександра І до нашого храму після військових маневрів біля Микільської Борщагівки 1819 року та його пожертви на чудотворний образ Богородиці (срібний “оклад”) і на розширення самого храму здійснилися не без участі тодішнього лаврського намісника.
31 січня 1826 року отець Антоній був хіротонізований на єпископа Воронізького, де теж незабаром він здобув надзвичайну любов і повагу людей. Воронізька паства благоговіла перед своїм архієреєм, перед його святим, істинно подвижницьким життям. До Вороніжу приходили здалеку, щоб отримати благословення Антонія і вислухати його пораду. Хто не міг зробити цього особисто – звертався письмово і ніхто не залишався без відповіді і повчання. Його смирення було надзвичайним: «багато років я прожив», – звичайно казав він, – «а добрих справ немає». На звернені до нього похвали, Антоній завжди зауважував: «він ще не всі знає мої слабкості й недоліки».
6 серпня 1832 року він удостоївся відкрити мощі святителя Митрофана Воронізького, а також доклав зусиль для канонізаціїї святителя Тихона Задонського (1846). Того ж року був зведений до сану архієпископа.
На смертному одрі Антоній продиктував чудовий за своїм характером духовний заповіт. Упокоївся святитель 20 грудня 1846 в місті Вороніжу. Похований був у Благовіщенському соборі Митрофанового монастиря, в склепі біля усипальниці святителя Митрофана.
У 1914 році у Вороніжу була створена комісія, яка оглядала рештки святителя Антонія, і при відкритті склепу виявилося, що труна, в якій знаходилося нетлінне тіло і збережений одяг подвижника, згнила і при дотику до неї розсипалася. Тоді ж тіло спочилого владики було перекладено до нової труни, а вхід у склеп був замурований. До Помісного Собору Православної Всеросійської Церкви 1917-1918 років були підготовлені відповідні матеріали для канонізації преосвященного Антонія. Але через сумнозвісні події у Росії, її було відкладено на досить тривалий час.
Лише 26 травня 2003 року відбувся акт зарахування архієпископа Воронізького і Задонського святителя Антонія (Смирницкого) до числа святих Воронізької єпархії. А 2008 року на Архієрейському Соборі РПЦ святитель Антоній був визнаний загальноцерковним святим. Був прославлений святитель і в Україні: рішенням Священного Синоду УПЦ (РПЦ в У) від 10 лютого та 14 липня 2011 року, він був зарахований до собору святих Полтавської та Київської єпархій. Попри прославлення святого, доля його мощей на даний час залишається невідомою. 24 вересня 1953 року архієпископ Воронізький и Острогозький Йосиф (Орєхов) у рапорті № 760 на ім’я Патріарха Московського Алексія I (Симанського) засвідчив про велику пошану віруючими пам’яті архіпастиря, його благодатної допомоги і прохав про перенесення рештків святителя Антонія в огорожу Покровського кафедрального собору через початок будівельних робіт на місці знесенного монастиря. В річному єпархіальному звіті за 1956 рік архієпископ Йосиф писав, що відбулося перенесення рештків архієпископа Антонія у серпні 1956 року на міське кладовище, після чого була відслужена панахида. Зараз на території Олексіїво-Акатового монастиря влаштований некрополь із похованням воронізьких архієреїв, рештки котрих були перенесені зі зруйнованих міських кладовищ. Серед перелічених на надгробку — й ім’я архієпископа Антонія. Однак стверджувати, що в загальному похованні є і його могила, неможна. Дотепер місце поховання українського святого “уточнюється” кліриками Московського Патріархату.
