Історія монастиря і святині “Живоносне Джерело” у Баликлі, поблизу Константинополя

Наш київський храм на честь ікони Божої Матері «Живоносне Джерело» має історичне коріння у сивій давнині. Українська Церква до кінця XVII cтоліття мала тісний зв’язок із Цеквою-Матір’ю – Константинопольським Патріархатом. Тому в побуті тодішньої Київської Митрополії було багато традицій сакрального, богослужбового змісту, запозичених із Візантії.
Згадана ікона Пречистої, так само як і місце її явлення, пов’язані з історією Царгороду та його Церкви. Далі мова піде про одну із найбільших сучасних святинь Грецької Церкви, що зараз знаходиться у районі Баликлі (грецька: Μπαλουκλί) – на теренах Стамбулу (Туреччина). Нині це – район Зейтінбурну, а також частина району Казлічешме.
Баликлі розташований на узбережжі Мармурового моря та межує зі старовинними стінами Стамбулу поміж воротами Єдикуле та Силіврі. Перед швидким зростанням населення столиці Туреччини у 1970-х роках Баликлі ще був сільським районом. Назва «кварталу» (Баликлі турецькою мовою означає “із рибою”, “рибне місце”) походить від риб, присутніх у фонтані святої води (грецькою: ἁγίασμα, hagiasma, звідки виникла її турецька назва – аязма), розташованого тепер у комплексі церкви Пресвятої Діви Марії «Живоносне Джерело», котра являється важливою православною святинею.
У Візантійський період Баликлі був відомий як Пігі (грецькою: Πηγή, що означає “Джерело”). У цьому «кварталі» зараз є декілька мусульманських, православних та вірменських кладовищ. Близько одного кілометра на південь від церкви Пресвятої Богородиці розташовані визначна грецька лікарня Баліклі-Ром Хастанезі Вакф (“Баликлінська лікарня”) та лікарня для вірмен “Сурп Піргіс-Ермі Хастанезі”
Монастир Живоносного Джерела (грец. Μονὴ τῆς Θεοτòκου τῆς Πηγῆς, тур. Balıklı Meryem Ana Rum Manastiri) – обитель на теренах сучасного Стамбулу, розташована поруч із цілющим джерелом. Стародавня його споруда V-VI століть була зруйнована в XV столітті турками-османами. Будівля, що має ту саму назву і розташована в тому ж місці, була споруджена 1835 року. Саме відтоді виникла традиція вшанування ікони Божої Матері «Живоносне Джерело» у п’ятницю Світлого тижня. А раніше ця ікона мала іншу дату святкування – 4 (17) квітня.
На даний час існує щонайменше дві версії виникнення храму. Перша, викладена Прокопієм Кесарійським в його трактаті «Про споруди», приписує створення християнського святилища імператору Юстиніану I. Згідно зі свідченням візантійського історика Кедріна, це сталося на 33-му році царювання Юстиніана, тобто у 559-560 роках. Імператор під час полювання перебував за межами стіни Феодосія II біля сучасних воріт Силіврі. Там серед густого гаю він помітив невелику каплицю, біля якої були священик і багатьох жінок. Коли він запитав їх, що це за будівля, ті йому відповіли, що це – “джерело чудес”. Тоді Юстиніан одразу наказав побудувати там величну церкву, матеріал для якої залишився після зведення храму Святої Софії у Царгороді.
Пізніше склалася інша легенда, зафіксована візантійським істориком Никифором Каллістом у XIV столітті, згідно з якою храм на джерелі заснував імператор Лев I Фракієць (457-474). Тоді, 4 (17) квітня 450 року, біля Константинополя, поблизу Золотих воріт, Лев, ще бувши звичайним солдатом, натрапив на немічного сліпця, котрий попросив його знайти воду для втамування спраги. Воїн змилувався над хворим і вирушив на пошуки. Після тривалих марних спроб він почув таємнинй жіночий голос, який вказав на болотисте місце у гаю за міськими мурами. Цей гай із кипарисів і платанів разом із занедбаним джерелом здавна був присвячений Пресвятій Богородиці, але з часом водойма, де відбувалися зцілення, була забута і занедбана. Пророчий голос наказав Левові умити сліпому очі джерельною водою, перед тим поклавши на незрячі очі тину з водойми, після чого той прозрів. Також голос промовив: «Коли ти станеш імператором, то повинен побудувати церкву біля джерела». І згодом василевс здійснив цей таємничий наказ, у пам’ять про чудо, яке з ним трапилося. 457 року за наказом імператора водойма була розчищена, а також був споруджений храм на честь Богородиці «Живоносне Джерело».
Можливо, що ця легенда була вигадана монахами – сучасниками Прокопія Кесарійського з метою надання більшої давнини, поважності їхньому монастирю. Але самий факт існування обителі вже в 536 році ставить під сумнів пріоритет Юстиніана як її фундатора. У документі під цим роком згадується Зенон, ігумен обителі «Святої славної Діви Марії на Джерелі». Отже, невеликий храм ймовірно вже існував на цьому місці до часу початку будівництва під керівництвом імператора Юстиніана.
Відомо також, що від VI століття на джерелі існував чоловічий монастир, який, за традицією, у свято Вознесіння Господнього відвідував імператор. Правитель прибував кораблем до маленької затоки Золотих ріг. Потім верхи їхав до святилища, де його зустрічала урочиста процесія. Цар одягав урочистий одяг, і, після зустрічі з Константинопольським патріархом, вони обидва пішки йшли на Богослужіння до храму на джерелі. Після святкування імператор запрошував патріарха до себе на обід.
За традицією, кожна майбутня візантійська імператриця, що їхала до Константинополя на власне весілля, відвідувала монастир на Джерелі, де отримувала благословення.
Храм, розташований за стінами Константинополя в містечку Пігі, неодноразово зазнавав спустошень і перебудов. У 626 році його намагалися захопити авари, що завдало святині великих руйнувань. За правління імператриці Ірини (752-803), біля 790 року (після землетрусу), та за імператора Василія Македонянина (867-886) святиню реконструювали. 7 вересня 924 року болгарський цар Симеон I Великий (864-927) 7 вересня 894 року спалив храмовий комплекс, проте вже через три роки його онук Петро поєднувався у відновленій церкві шлюбом з Іриною, небогою візантійського імператора Романа Лакапіна.
За імператорства Олексія І Комнина (1056-1118) в монастирі жили у вигнанні Георгій Мономах, правитель Діррахія, і філософ-неплатоник Іоан Італ. Візантійські історичні джерела повідомляють, що після навали латинян під час Хрестових походів (1204-1261) згадане джерело втратило свої цілющі властивості. Тоді святинею володіло латинське духовенство. Після вигнання католиків Грецька Церква повернула собі цей монастир. Після цього чудодійні зцілення в обителі продовжилися. Так у XIV столітті згадуваний раніше Никифор Калліст Ксанфопул у «Синаксарі» склав список із 63 чудес, з яких 15 були сучасні йому. Таокж йому приписують упорядкування служби на честь «оновлення храму Життяприйнятного Джерела». Але лихоліття для храму, як і для всієї грецької держави, на цьому не скінчилися. У 1328 році молодий імператор Андроник III Палеолог (1325-1341) використовував храм як плацдарм при облозі Константинополя в час міжусобиці, так само як і турецький султан Мурад II 1422 року.
1453 року, під час остаточного захоплення Константинополя османами, храм був знищений, а джерело – засипане. На місці монастиря турки влаштували мусульманський цвинтар. Пізніше джерело було відкопане віруючими і у 1547 році французький натураліст, археолог, топограф, перекладач П’єр Жиль зазначував, що хоча храм на джерелі і зруйнований, але до нього все одно приходять хворі, що бажають одержати зцілення.
Відновлення православного богослужіння на джерелі почалося лише у XVIII столітті, коли у 1727 році, за Дерконійського митрополита Никодима була знайдена ікона «Живоносне Джерело» і побудована невелика каплиця на фундаменті старого храму над «Агіасмою». Після конфлікту з вірменами (1732), котрі також масово мешкали у Константинополі та його околицях і навіть мали власний Константинопольський Патріархат, греки за підтримки турецького керівництва змогли відстояти контроль над джерелом. При цьому турецька варта здійснювала збір мита з паломників, яке йшло на утримання в’язниць. Однак процвітаюча справа була зруйнована в 1821 році яничарами, які сплюндрували каплицю і отруїли джерело. Але за патріарха Константина I (1830-1834) було одержано дозвіл від турецької влади на відбудову церкви, яка була освячена 2 лютого 1835 року.
Востаннє храм сильно постраждав під час Стамбульського погрому 6-7 вересня 1955 року, коли масово винищувалося грецьке населення Туреччини. Тоді окрім храму великої наруги зазнав монастирський цвинтар: могили, серед яких і патріарші, були сплюндровані, а прах був викинений на зовні. Проте монастир і храм знову було відновлено (пам’ять – 9 липня).
На даний час обитель існує як ставропігійний жіночій монастир (грецькою: Μονὴ τῆς Θεοτςκου τῆς Πηγχς; турецька назва: Баликлі Мерієм Ана Рум Манастірі), який перебуває тепер при храмі Пресвятої Богородиці «Живоносне Джерело», є місцем поховання Константинопольських патріархів, що посідали патріарший престол у XIX – ХХ століттях. На даний час святиня очолюється титулярним єпископом – вікарієм патріарха і є однією з найшановніших святинь серед нечисельних православних Стамбулу і всієї Туреччини. Особливі моління в монастирі звершуються у п’ятницю після Великодня та 14 вересня, а також Вознесіння, Шлюб у Кані Галилейській (8 січня), спомин чуда з імператором Левом І (16 серпня). Також храм збирає грецьку громаду на чин відспівування спочилих, яких ховають на сусідньому цвинтарі.
Нині храм «Живоносного Джерела» у Баликлі має прямокутну форму. Саме джерело знаходиться в підземному склепі поза церквою, і до нього можна дістатися, спускаючись двома сходами обабіч церкви. Вода з джерела тече у мармуровий басейн, де плавають риби. Ці риби, присутні у водоймі століттями, саме вони дали початок турецькій назві комплексу (Баликлі – “місце, де є рибки”). Згідно з пізньою легендою, в день завоювання Константинополя (1453) місцевий монах смажив рибу у пательні біля джерела. Коли його співбрат сповістив про падіння міста, він відповів, що повірить йому, лише коли засмажені риби повернуться до життя. Після його слів вони стрибнули в джерелі і почали плавати.
Окрім головного храму в монастирі ще є три каплиці, присвячені святому Євстратію, Пресвятій Богородиці та святій Анні.
Живоносне Джерело у Баликлі та його монастир є місцем паломництва для православних з усього світу.