Історичне фото часів Голодомору в Україні.
Російський Державний Архів Кінофотодокументів.
Номер одиниці зберігання: 68555
Анотація: Видача картоплі на трудодні в колгоспі “Комуніст”. Джерело надходження:
Дата зйомки: 1933
Місце зйомки: Україна, Київська обл. (Київська Приміська смуга, Микільсько-Борщагівська селищна рада).
За свідченням архівних джерел, Голодомор 1932-1933 років для трьох сіл цієї сільради завдав наступних втрат:
с. Братська Борщагівка – із 850 мешканців загинуло 200 (24 %)
с. Микільська Борщагівка – із 600 мешканців загинуло 270 (45 %)
с. Михайлівська Борщагівка із 970 мешканців загинуло 270 (28 %).
Ось що пише про ту трагічну добу знаний київський історик Сергій Вакулишин у праці “Голодова катастрофа у Києві” (Вакулишин, Сергій Миколайович. Голодова катастрофа в Києві / Сергій Вакулишин; Всеукр. т-во “Меморіал” ім. В. Стуса. – Київ: [Геопринт], 2005. – 79 с):
“Зі спогадів мешканця с. Михайлівської Борщагівки з Омеляна Семененка, який добре знав громадянина Косенка, фігуранта однієї архівної справи. 70-річного Петра Косенка шляхом обману було затягнуто до місцевого колгоспу «Комуніст», утвореного 1930 р. У зверненні до прокурора в травні 1931 р. Косенко пояснив, у чому полягав обман: йому обіцяли звільнення від роботи. Коли ж вимогу голови колгоспу негайно вийти на роботу П. Косенко виконувати відмовився, до нього застосували репресії, а саме – зробили трус. «В результаті в мене було забрано геть усе, я зі старою залишився в тому, в чому стояли, і навіть майно особисте, що належить дочці». Названа архівна справа висвітлює здирницькі методи колгоспівського хазяйнування: штрафування громадянина Косенка на 200 рублів (замість максимально допустимих 10), обкладання додатковим податком, повторне штрафування на 100 рублів, заборона мати 12 присадибних соток тощо. Вихований у часи «ненависного капіталізму» сільський інтелігент пише прокурору: «Майно моє забрали, але акта чи просто оцінки не зроблено… Я думаю, що в часи совєтської влади цього не повинно бути, щоб так здіваться над хворими старцями». Сільрада з назвою Микільська Борщагівка охоплювала, крім цього села, ще й сусідні – Братську та Михайлівську Борщагівки. 1930 року дві згадані сільради потрапили до адміністративної одиниці з назвою «Київська приміська смуга». Особливістю цього утворення було те, що ним керували з міської ради нашого міста, а не з округового (згодом – обласного) виконкому. Саме до Київської міськради керівництво Микільсько-Борщагівської сільради подало звіт про те, як проведено урочистості з нагоди 13-ї річниці петроградського перевороту – державного свята СССР. Заздалегідь, 15 жовтня було організовано «комісію для переведення свята» – разом 13 членів. Заслуговує на увагу той факт, що до складу комісії увійшли представники вісьмох структур і колгосп названо в переліку шостим! За кількістю представлених членів ці структури мали такий рейтинг: 1) комітет незаможних селян; 2) сільрада, ленінський комуністичний союз молоді, колгосп; 3) осередок ВКП(б), кооперація, збори жінок, сільсько-господарче виробниче товариство . Напередодні свята було прочитано дві лекції (в хаті-читальні та будинку колгоспника) для 212 селян, серед яких сиділо 36 жінок; за свідченням довгожителів, у будинку колгоспника виступав Олександр Богомолець. 6 листопада «після роботи в колгоспі був організований мітинг…», а також «скликано врочисте засідання пленуму сільради, на якому було присутніх всього 34, з них членів сільської ради 12». 7 листопада колона з відповідними транспарантами промаршувала сільськими вулицями, після чого в хаті-читальні учасники демонстрації переглянули «кінопостановку» – німу документальну стрічку про досягнення перших років «п’ятирічки». Сидячи в темній хаті-читальні й дивлячись на блимаючий екран, борщагівці не могли знати про майбутню катастрофу 1933-го, але вони були свідками екзекуцій так званого розкуркулення. Кількість «куркулів» – названих такими у відповідності до норм хлібоздачі 1929 року – напевно з’ясувати не вдалося (на думку радянського дослідника Ю. Мошкова, вона сягала 7-10% усіх селян). За роки колективізації, як зазначив у січні 1934 року П. Постишев, в Україні було розкуркулено 200 000 селянських господарств (тобто майже кожен 20-й двір), які переважно були виселені поза межі України. Лише протягом 1930–1931 років вивезли на Урал понад 32 000 сімей. На початку 30-х років Сталін об’єднав «куркулів» і «заможних» в одну псевдокатегорію, загальна чисельність якої становила 15% усіх господарств. Кількість борщагівських господарств, зниклих до 1932 року, перевищує цей показник удвічі! Пояснити це можна близькістю великого міста. Щоб урятуватися від переслідувань, «куркулі» полишали родинні дворища і влаштовувалися до установ, будов і заводів Києва, де знаходили житло у відомчих бараках. Отже, ймовірно, близько 500 борщагівців-«куркулів» було примусово виселено з України і що приблизно така сама кількість переселилася до Києва. (В це число входить доросла людність, а також діти). Про те, що борщагівські міцні господарі зазнавали переслідувань, свідчать документи з початку 1931 року. В протоколі однієї з міських нарад, яка відбулася 11 січня, є рядки про те, «що в деяких селах куркульські елементи провадять активну роботу проти колективізації…, а цим самим до певної міри негативно впливають на околишні села…» . Тут-таки є назви сільрад, де помічено це неподобство, зокрема Жуляни та Микільська Борщагівка. Нарада визнала за потрібне організувати «спеціяльну бригаду в складі активних передовиків колгоспів… й ударників-робітників». Серед підприємств, які відгукнулися на цей заклик, був завод «Червоний плугатар». Останніми січневими днями трьох перевірених активістів «відряджено на посилку разом з бригадою на село для провадження весіннього сіву та колективізації» . (Активісти складали списки на розкуркулення, а потім ретельно їх виконували. В одному із сіл Київщини у селян забирали не лише землю і худобу, а також ложки, миски, білизну, подушки, нитки. Багато речей було розкрадено активістами, які поводилися досить зухвало). Активісти-здирники відчували підтримку міської влади. Останнього лютневого дня Київрада затвердила «списки на відібрання від зазначених у них землекористувачів землі за хижацьке використання її, невиконання агромінімуму та пляна зяблевої оранки». Згадані списки надійшли від 23-х сільрад приміської смуги, зокрема – Микільської, Петропавлівської і Софіївської Борщагівок. Колгосп «Комуніст» демонстрував зразки культурного виробництва та побуту, якщо довіряти офіційним звітам Микільсько-Борщагівської сільради, на терені якої постав цей колгосп. 1932 року середній врожай картоплі тут становив 12 тонн, а всіх овочів – 11 тонн (для порівняння – тогочасні показники врожайності по приміській смузі: відповідно 5 і 6,5 тонн). Випереджаючи постанову ЦК ВКП(б) та Раднаркому про колгоспну торгівлю, цей колгосп «відкрив свою лавку для продажу продуктів своїх городів робітникам заводу КПВРЗ [Паровозовагоноремонтного], який шефствує над селом. На даний час колгосп став до перших лав колгоспів приміської смуги, розгортаючи колгоспну торгівлю… Колгосп «Комуніст», як про це кажуть праці науково-дослідного інституту ВУАН, став до лав кращих колгоспів не лише приміської смуги, але й усієї Київської області». Напевно, що процитований звіт містить правдиві відомості, оскільки в короткім часі (наприкінці січня 1933 року) президія міськради постановила: колгосп Микільської Борщагівки, як такий, що його «за показниками по виконанню пляну сільськогосподарчих кампаній» визнано кращим у Приміській смузі, виділити «для участи в обласному зльоті передових колгоспів». Нелегко здобувала місцева влада цю перемогу. Чималої наруги зазнали борщагівські селяни, йдучи до сяючих вершин колгоспівського добробуту. Щойно по розправі з міфічним класом куркульства задумано було зміцнити комуністичний вплив у сільських радах. Попередньо склали списки осіб, позбавлених виборчих прав, та й оголосили перевибори сільрад напередодні нового, 1931 року. Відповідна постанова президії Київради затвердила позбавлення виборчих прав селян приміської смуги; рекорд належав саме Микільсько-Борщагівській сільраді – 230 осіб. Але волелюбний український дух загальмував владні наміри. Вже й найкращих хліборобів («куркулів») вислано до Сибіру, уже й голосувати дозволено лише перевіреним – соціально безпечним верствам… Ні! – сказали селянські маси, здивовані й обурені тим, що їм пропонували обрати незнайомих висуванців більшовицької партії. «…У ряді сіл через недостатню підготовленість кандидатур були відводи і провали кандидатур», – зафіксував протокол засідання президії міськради. Згадано, зокрема, сільраду Микільської Борщагівки і постановлено провести повторні вибори. Результатів цього важливого акту в документах не виявлено. Скоріше за все, на цей раз народний спротив було подолано, оскільки насторожує навіть календар голосування: в трьох наших Борщагівках вибори тривали аж чотири дні (10–13 січня). Перші ж дії новообраної сільради свідчать про те, що тут швидко зник дух плюралізму. Інакше й не могло бути: адже зміцнювали цей орган, наповнювали його сталінським духом з конкретною метою – швидкої колективізації. Заможних селян уже не було, тож заходилися потрошити «середняків». Це почалося того ж місяця, в січні. Однією з жертв став літній селянин Степан Жидченко: у нього відібрали майно й посівний матеріал. Діяли «законно», за постановою Микільсько-Борщагівської сільради, і навіть протокол було оформлено, в якому цей грабунок містився у другому параграфі. Щоправда, за скаргою обуреного селянина міський прокурор (майже через 4 місяці!) опротестував, а Київрада змушена була відмінити згадану. Отже, становлення колгоспу «Комуніст» відбулося за відомою схемою, висвітленою в численних документальних і художніх роботах кінця XX – початку XXI століття. Типовою була також ситуація в період краху централізованих хлібозаготівель. Різко змінився тон документів, продиктованих президією міськради, восени 1932 року. Констатуючи, що «повне виконання пляну хлібозаготівлі… стоїть під загрозою зриву» (йшлося про приміську смугу), президія назвала кілька сільрад, і серед них Микільську Борщагівку, де «поставилися опортуністично до справи боротьби за хліб, не розгорнувши роботу належним темпом»”.
