Враження від пережитого похорону

Відспівувати спочилих мені доводиться частіше, ніж охрещувати нових воїнів Христових, тому і досвід спілкування з новими знайомими має певний похоронний відтінок. Деякими думками з цього приводу хочеться поділитися і з читачами.

Смерть – це єдине, що гарантовано відбудеться в житті кожного з нас. Смерть не може залишити байдужим і до неї не можна звикнути. Вона надзвичайно містична і водночас страшна. Хтось цікавиться тим, що чекає за цим порогом, хтось не вірить у потойбічне життя, але жоден з нас не міг не думати про власну смерть.

Проте спочатку ми зустрічаємося зі смертю своїх близьких. Мабуть так і відбувається дорослішання особистості, коли вона бачить смерть поряд із собою та починає замислюватися про сенс життя, в тому числі й свого.

Мені дуже шкода тих людей, що не вірять в Бога, адже кончина близької людини ставить перед ними запитання, на які в них немає відповіді, а усвідомлення реальності того, що відбувається, просто вкидає їх у прірву відчаю.

* * *

Як ви думаєте, в чому полягає суть похорону «по-православному»? В молитві за упокій душі чи, може, у молитві, якою священик відпускає гріхи спочилого? Зовсім ні! “Суть” похорону — в тому, щоб батюшка «запечатав» могилу з покійником. І все, усе інше – просто ритуал, який при потребі можна скоротити чи й пропустити для економії часу.

Я так розумію, що таке бачення – це наслідки десятиліть атеїзму плюс дрімуче язичництво, що то одним, то іншим боком вилазить з колишніх атеїстів. Хоча і заслуги всечесних отців у впровадженні обрядовір’я теж варто гідно оцінити. Для когось з ієреїв це служіння, а для когось – робота, за яку він отримає плату. Відповідно, чим більше туману в людських головах, тим більшу вагу можеш надати власній персоні, та ще й приховати свою безграмотність і в уставі, і в богослов’ї.

Хочеться сказати ще кілька слів і тим, хто боровся з «неправильними» священиками на кладовищах, лякаючи українців можливістю натрапити на «ряженого» батюшку. Дорогі мої, рідним покійного абсолютно все одно, печатка якої єпархії стоїть у посвідченні священика і чи є це посвідчення у нього взагалі, – головне, щоб він поводив себе в рамках стереотипу і, бажано, мав гарний голос та вигляд.

Ще один бік похорону, що має важливе значення – фінанси. Кожен, хто займався організацією поховання, знає наскільки затратна по грошах ця справа. В наш час і народження, і смерть людини стали для умілих ентузіастів непоганим бізнесом із стабільним доходом. Ціна «роботи» батюшки, якого запропонують в ритуальному агентстві – не мала, зате зручно домовлятися про всі «послуги» в одному місці.

І справжнім відкриттям для скорботних рідних стає той факт, що в храмі з них би не брали плату, достатньо було б посильної пожертви, а у скрутному випадку – взагалі би відспівали без грошей (Не у кожному храмі, але таке дійсно трапляється. – Ред.). Хоча, щоб знати такі нюанси, до цього таки храму потрібно заходити частіше, ніж на Великдень і Водохреща.

Мабуть ситуація в загальному і надалі буде залишатися такою ж. Аж доки в нас не почнуть навчати основам віри перед охрещенням і залишати без відспівування тих, хто так і не став членом Церкви за своє життя. Хай це нині звучить різко і занадто ідеалістично, але поступово ми до цього маємо дійти, бо в суспільстві настрої по відношенню до Церкви все більше нагадують 17-й рік минулого століття. І якщо ми не хочемо повторення духовної катастрофи, то мусимо мінятися самі з середини.

Сьогодні ж, знову зустрічаючись з християнами у сумний для них час, отці, прошу вас – сійте зернята віри, нагадуйте цим бідним людям, в Чию смерть і воскресіння вони охрещені, дайте їм хоч трохи надії і вкажіть на сенс нашого вічного життя з Богом.

Священик Максим Кравчук

За матеріалами сайту Релігія в Україні

Опубліковано у Статті. Додати до закладок постійне посилання.

Коментарі закриті.